Колись тут вирувало повноцінне життя, був потужний радгосп, фахівці займалися селекційною роботою, на фермі працювали тваринники, в школі навчалися діти, а в гуртожитку мешкали студенти, які приїжджали на сезонні сільськогосподарські роботи.
Сьогодні Тельмана – одне з небагатьох сіл, що залишились хіба що на Google-картах.
Ще півстоліття тому тут мешкало декілька десятків сімей. Згідно з останнім офіційним переписом населення у 2001 році у селі залишилось 12 осіб. Досить довго тут жила єдина жінка, але її діти умовили переїхати до них у місто. Після того в селі ніхто не оселявся.
Поселення пустувало понад десять років, доки у вересні 2019 році на сесії Вінницької обласної ради депутати ухвалили рішення про вилучення села Тельмана з обліку населених пунктів. У листопаді рішення підтримала Верховна Рада України.
Єдине, що залишилось від Тельмана – згадки місцевих мешканців. В рамках проєкту “Як вмирають села” нам вдалося поговорити з Катериною, яка провела тут усе дитинство та більшу частину свідомого життя. В перших вуст ми дізналися, як життя в селі колись кипіло, як почало згасати та як назавжди віджило…
Фото: Катерина
Невеличке село, де було майже все
Тельмана розташоване за 8 кілометрів від Липовця, між селами Скитка та Росоша. Перетинає село одна єдина дорога, проте якщо не знати, що колись тут жили люди – побачити населений пункт вже майже неможливо. З одного боку розорані поля, з іншого – дерева та непролазні хащі, де і заховані хати, а точніше те, що від них залишилось.
“Там було два корівники, там свинарники, там телятник, там конюшні, а там була башта (ред. водонапірна), але і її розібрали на металолом”, – показує Катерина по горизонту в сторону розораних полів.
На місцях, де колись стояли хати, залишились фрагменти стін. Від погребів лишились одні ями, які тепер слугують своєрідними смітниками для місцевих з навколишніх сіл.
“Там жили Івчуки, там Щербанюки. Тут батьки посадили дерева, ось тут були горіхи, але їх вже повирізали”, – продовжує розповідати Катерина, показуючи гіллячкою в різні боки. Навіть в такому захаращеному місці жінка пам’ятає кожен клаптик своєї рідної землі.
Хата, де жила Катерина за площею була майже 70 м², але зараз від будівлі вже нічого не залишилось. Невеликий фрагмент стіни, де колись була веранда – чи не єдине, що нагадує про те, що колись тут жили люди. Сім’я Катерини мала великий город на 30 соток та гарний фруктовий сад, де росли яблуні, черешні, сливи та горіхи. У неї та брата була своя окрема кімната у будинку.
фото: частина веранди Катеринової колись хати
По сусідству жила та виховували трьох дітей сім’я Щербанюків. Про те, що тут колись стояла хата можна здогадатися лише з ями-смітника. З хати винесли все, а саму будівлю розібрали до камінчика. Така ж сама доля спіткала усі цегляні будинки, що розташувались вздовж єдиної дороги. Стіни залишились хіба що від глиняно-солом'яних хат, адже такі розбирати вже не було сенсу.
Фото: колись ця яма була погребом одної з хат
“Приїхали через місяць – верха (ред. покрівлі) вже немає, через тиждень – печі не має, все вирвано, включно з плитою, яку здали на металолом. Пішли до дільничного, а він каже: “А що я буду на полі хату вам сторожити?”, – пригадує Катерина.
Фото: Катерина показує місце, де колись був город її сім’ї
З понад півсотні домогосподарств залишились лише одиниці, де збереглися хоча б частини стін. На одному з подвір’їв ми ледве відшукали криницю, яка вже давно заросла бур’яном. Десь стояли залишки стін однієї з хат, де колись жила вчителька молодших класів.
Фото: закинута криниця
Фото: стіни одної з хат
І хоча село було невеликим, проте тут було все, що потрібно та навіть більше. Тут функціонував потужний радгосп, стояли ферми, корівник, телятник, свинарник, конюшня. Був свій ставок, також магазин, де були дерев'яні бочки зі свіжим оселедцем, консервами, тюлькою, карасями. Раз в тиждень в радгоспі кололи свиню та продавали місцевим м’ясо. В кінці вулиці стояв двоповерховий будинок, де селили студентів, яких привозили на сезонні господарські роботи.
Фото: хатам із глини “пощастило” трохи більше
В середині минулого століття у селі проживало до сотні сімей. З часом господарства почали занепадати, а молодь масово виїжджати на заробітки в інші регіони. Так, багато молоді поїхало в смт Бортничі (наразі мікрорайон в Києві). Тодішня влада мотивувала людей виїздити в інші регіони, де потрібні були руки, надаючи житло. Ті там і залишалися жити. Катерина згадує, що були часи, коли за один рік близько 10 молодих пар виїжджали з села назавжди.
Фото: частина стіни
Такий різкий відтік людей молодого віку з Тельмана почався у 70-х роках. Тоді Катерина закінчувала школу, але добре пам'ятає, як масово люди почали покидати свої домівки в пошуку кращої долі.
Йдемо вулицею далі, а Катерина пригадує кожну домівку, кожний двір, показуючи рукою на непролазні кущі, з яких іноді видніється кусок стіни якоїсь з хат.
Фото: одна з найбільш уцілілих хатин
“Тут стояла кухонька та був великий чан з гарячою водою. Тут у нас жила багатодітна сім’я. Тут була одна, дві, три, чотири кімнати”, – показує та рахує пальцем Катерина по майже повністю зруйнованому будинкові, ніби моделюючи хатину, коли тут ще кипіло повноцінне життя.
Фото: внутрішні стіни одної з хат
У свій час сім’я виховувала 10 дітей, але вже на початку 90-х років минулого століття покинула свою рідну домівку та виїхала в Донецьк. Наразі члени тієї колись монолітної родини розбрелись по всьому світові. Одна з сестер живе у Латвії, інша – в Красноярському краї. Хтось проживає в Московській області, хтось працює водієм тролейбуса у Києві, а комусь знайшлось місце й у нашій Вінниці.
Катерина розповідає, що був у селі й свій клуб, на базі якого зробили невеликий дитячий садок, в який ніхто так і не ходив, бо не подобалось. Дітей продовжували возити в садок у сусіднє село возом на тракторі.
Наша екскурсія вже майже закінчується, адже ми доходимо до краю вулиці, де колись стояли останні хати. В одній з таких колись жив голова тутешнього радгоспу, а його син Григорій ходив в один клас з Катериною. Десь тут поряд з городами було футбольне поле з воротами.
І хоча тодішня вулиця з хатами тяглася ще на кількасот метрів, дивитися там вже не було що. На місцях, де колись росли черешні й липи та стояли хати – наразі ростуть самосійні дерева та непролазні кущі.
“Хороше чи погане, але воно ж моє рідне!”, – не стримуючи сліз підсумовує свою оповідь Катерина.
Сім’я пані Катерини – одна з останніх, хто назавжди полишив вмираюче село. Батько довго не хотів звідси їхати у місто, куди пропонували перебратися йому діти. Врешті-решт вмовили. І хоча в село вже майже не заходили соціальні служби, батько дуже хотів повернутися у рідну йому домівку. Так і не зміг прижитися у місті.
Мати жінки померла 11 років тому. Вона була останньою людиною, прописаною в селі Тельмана. Земельну ділянку ні біля будинку, ні під ним родина так і не встигла оформити.
Comments