Мій досвід не є досконалим бо я проживала у центрі біженців у Вроцлаві всього два дні і скоріше всього, моя думка буде суб’єктивною, бо через кілька днів я повернулась в Україну і не переживала усього того, з чим стикаються українці в чужій країні. Навіть, якщо ця країна настільки дружня, як Польща. Але я спробувала максимально детально описати усе, що побачила власними очима.
Я сідаю в майже пустий потяг у Вінниці до Перемишля. Найбільше людей заходять до вагона у Львові. Потім заходять дівчата прикордонниці, перевіряють усі документи. Через одне крісло від мене сидить молодий хлопець. Він подає з паспортом лікарську довідку, яка звільняє його від призову і дозволяє за станом здоров’я виїжджати за кордон. Прикордонниця довго звіряє підписи на довідці зі скрінами довідок на своєму телефоні, кличе колегу, вони радяться. Врешті віддають хлопцю документи - і потяг рушає далі.
О 5 ранку ми прибуваємо до польського Перемишля. Тут ставлять відмітки у паспортах і швидко всіх відпускають. Особисті речі не перевіряють.
Одразу за пунктом пропуску висить здоровенний банер, на якому написано “Українці. Ви тут у безпеці”. Чомусь цей напис розчулює мене до сліз. Беру сумку і йду на залізничний вокзал. У пішохідному переході волонтери у яскравих жилетах показують де вхід у вокзал. Поряд літня пара тягне величезну валізу, волонтер допомагає її перенести і жартує про каміння, яке вони туди наклали.
Весь тунель завішаний оголошеннями з пропозиціями місця проживання для українських біженців. Серед оголошень і Німеччина, і Швейцарія, і Франція.
На вокзалі відкрита одна квиткова каса, біля якої збирається величенька черга. Одразу підходять два кондуктори, які з переносним касовим апаратом роздають безкоштовні квитки на потяги. Для цього достатньо лише показати паспорт. Квитки дають жінкам, дітям і чоловікам після 60 років. Багато людей запитують на квитки на Берлін, але навіть о 5 ранку на сьогодні вже все продано. Українці беруть квитки до Познані та Вроцлава, щоб потім пересісти. На вокзалі в основному жінки, маленькі діти та літні пари.
Я беру безкоштовний квиток до Вроцлава, у мене там діти. Потім повертаюсь по польську сім-картку. Тут одразу два оператори роздають картки безкоштовно. Достатньо показати паспорт. На сім-картці 50 ГБ інтернету та по 100 хвилин дзвінків по Польщі та в Україну.
Мій потяг відправляється через 20 хвилин. Заходжу в купе, в якому уже кілька українок без квитків, вони не встигли купити в касі. Це нестрашно, кондуктори в потязі потім видадуть всім безкоштовні квитки.
Їхати до Вроцлава майже 7 годин. На початку купе було заповнено. Серед пасажирів - один поляк, який розпитував про війну, ситуацію з бомбардуванням міст та окупацією. Попри те, що він розмовляв тільки польською, а інші співрозмовниці українською, вони прекрасно розумілись. Страшне слово “війна” не потребує перекладу.
Трохи пізніше прийшов контролер, видав усім українцям, які були без квитків, безкоштовні з місцями й запропонував перейти в інший, пустий вагон. Ми залишились у купе з дівчиною з Черкас і з поляком.
Їду в потязі на кшталт інтерсіті майже добу. Ноги затекли. Акуратно знімаю кросівки і простягую ноги на сусіднє порожнє крісло. Поряд сидить поляк десь за 60. Всю дорогу розмовляє з іншими переселенцями з нашого купе про Україну, розпитує про війну. Незнання мови зовсім не заважає спілкуванню. Жінки з України і поляк вільно спілкуються, попри те, що кожен розмовляє своєю рідною мовою.
Заходить в купе пані й сідає на вільне місце. Я швидко знімаю ноги з сусіднього крісла. Поляк зауважує до пані, що зайшла, показуючи на мене: «Пані їде з України». Польська пані нахиляється і швидко підіймає мої ноги, я не встигаю навіть відреагувати, і ставить їх назад на крісло, приказуючи польською: «Нехай пані спокойне відпочине». У мене щось знову ламається всередині від сліз.
Пізніше виходжу на своїй зупинці, а літній пан мені вслід: «Хай пані не сумнівається, путіна обов‘язково дістанемо і тут, і в пеклі».
Тільки ступаю на перон, бачу, як на зустріч біжить донька, кидається в обійми і починає ревіти на весь голос. Навколо зупиняються люди і у багатьох очі наповнюються сльозами. Всі одразу розуміють, бо багато з нас у такій ситуації. Почалась війна, дітей відправили у безпечне місце і довго не бачились.
Ми йдемо у приміщення вокзалу, щоб отримати адресу поселення. Два дні я буду жити у міському центрі для біженців. Переді мною до волонтерів, які допомагають розселитись, підійшла молода пара з двома дітьми. Дівчина тримає на руках малюка, якому від сили півроку. Волонтерка запитує, чи потрібно памперси і харчування. Молода мама починає ридати. Вони приїхали на авто, їм розказують як доїхати до центру біженців.
Я отримую адресу центру і як до нього дібратись. Тепер можна поселитись.
Вроцлав весь в українських прапорах. Вони на адміністративних будівлях, на громадському транспорті, в будинках звичайних поляків. Поряд зі студентським гуртожитком мого старшого сина - центр гуманітарної допомоги для українців. Кожного ранку там утворюються великі черги, де люди кілька годин стоять за продуктами.
При вході теж великий прапор України.
Біля вокзалу великі намети, в яких роздають гарячу їжу та бутерброди. Черг немає. Кілька людей на лавочках їдять гамбургери і запивають гарячою кавою, яку також розливають волонтери.
Ми багато зустрічали українців: в торговому центрі, в продуктовому магазині, на вулицях міста. Багато російської мови, що не розумієш, чи вони наші, чи приїхали з росії.
Ми їдемо в центр для біженців, який влаштували на території колишньої школи.
У Вроцлаві громадський транспорт для українських біженців безкоштовний. Принаймі така пільга збережеться до 30 червня.
Чесно попереджаю волонтерів у центрі допомоги біженцям, що я тут, як журналістка і цікаво написати, як живуть біженці саме у вроцлавському центрі. Потрібно зауважити, що це тимчасовий прихисток. Кілька днів, щоб перепочити - і вирішити куди рухатись далі. Біля волонтерів сидить жінка у жилеті з написом “психолог”. Далі по коридору медпункт і спортивний зал, який переоблаштували під їдальню. Я ввічливо відмовляюсь від вечері і йду обживати кімнату. На ресепшені волонтери пропонують все: від одягу до рушників та засобів особистої гігієни.
У великих класах стоять рядами розкладачки з акуратно складеною білизною. У моїй 210 кімнаті їх десь з 20-ть.
за вікном цвітуть каштани і навіть на мить здається, що ти вдома в Україні.
Але у кімнаті тільки я і ще одна родина: бабуся, донька та внук. Взагалі у коридорах і у їдальні я зустрічала в основному літніх жінок, і з маленькими дітьми. Також на коридорі ятки для домашніх тварин. Десь в кінці довгого коридору гавкає пес, який став біженцем разом з господарями.
На кожному поверсі двоповерхової будівлі є жіночі та чоловічі туалети і душові кабіни. Черг майже немає. У дворику діти граються у пісочниці та катаються на великах, які принесли і подарували поляки.
Мої сусідки вдень ходили гуляти містом. Ввечері відбирають фото, які викладають у соцмережі, потім ще піввечора читають коментарі друзів. Тут вони можуть залишитись всього на кілька днів, Завтра зранку вони зберуться і поїдуть далі.
Пізно ввечері у нашу кімнату поселяється пара десь мого віку, у них помітна західна говірка. Вночі чоловік починає хропіти на всю нашу кімнату. Сусідка з онуком приходить і будить його через кожну годину з проханням перевернутись. Дружина нашого співмешканця не реагує і спокійно собі спить далі.
Зранку у 8 годині вмикається українська музика, грає “Стефанія“ і “Червона калина”. Люди починають збиратись на сніданок. На поличках сотні різних кружок, напевно, їх принесли як гуманітарку. Є плита, чайники і різні пластівці з молоком. Пізніше волонтери привозять сніданок. На великих тацях порізана шинка, сир та свіжі овочі.
Помічаю, що ніхто не накладає собі повних тарілок, ніхто не пакує бутерброди з собою. Всі скромно і спокійно беруть по пару шматочків хліба і нарізки.
Одна жінка підходить до волонтерки і запитує про назви всіх продуктів польською і тихо повторює слова. Ми, українці, дуже швидко вчимось: нові знання, навички, інші мови. Навіть у центрі біженців хтось знаходить для себе можливість вивчати щось нове.
В коридорі жінка скаржиться комусь телефоном: “Я їм кажу, я не знаю куди їхати далі, я не хочу бути біженкою. Я хочу піти працювати на завод. А вони мені такі - ні.”
Я виходжу з центру і зустрічаюсь з дітьми. У сина-студента сьогодні день народження. Ми йдемо в найближчий магазин, щоб купити йому якусь футболку. На касі під час оплати одразу висвітлюється, що можна пожертвувати від 5 до 50 злотих для України.
В магазині косметики поряд з магазином одягу у вітрині біографія зеленського польською мовою. Десь між серветками і гігієнічною помадою.
Власники малого бізнесу досить однозначно висловлюють свою позицію до росіян і путіна. Хоча що дивного? *уйло, воно скрізь *уйло.
Ми гуляємо мирним містом і мене не покидає думка про те, які ж щасливі ці люди у мирних містах мирної країни і що вони може зовсім не розуміють свого щастя.
Наступного дня я прощаюсь з центром, із старшими дітьми і ми з донькою ідемо в Україну. По дорозі ми завантажуємо повне авто волонтеркою, яку нам назбирали і наші українці, і поляки. Для мене тепер це як одна країна і один народ. Той, що воює і той, що підтримує родини вояків. “Ви у безпеці”- написано на бордах Польщі. І це правда. Ми маємо друзів, з якими наші діти, наші родини у безпеці, за що їм величезна подяка.
Comments